ПравдаPRO

Пролог

Колись Володимир Висоцький у своїй пісні співав: «Краще гір можуть бути тільки гори». Моя скептична натура, перевівши тіло в категорію 30-тилітніх, давно прагнула перевірити ці слова на власному досвіді. Цього року мені це вдалося здійснити.

Така мрія з’явилася ще на початку 2010 року. Так сказати, це було відповіддю на виклик, кинутий однією моєю доброю подругою — Людою, яка, уявіть тільки собі, вже не раз побувала в горах, чим викликала в мене заздрість білого кольору. Тому від початку року, запалений новою пристрастю, я почав ретельно готуватися. Суть підготовки була в активних і регулярних фізичних навантаженнях, зимовому купанні, правильному харчуванні та в моральному настрої.

Разом з Людмилою ми запланували дати походу, вона мені знайшла провідника, допомогла скласти список необхідних речей. Провідником був її колега по роботі  Андрій (хороший хлопець, не п’є, не курить, одружений, має дитину і не одноразово бував у подібних походах), який залюбки погодився скласти маршрут і нас повести.

З підібраної команди екстрималів, які захотіли йти в гори, на момент походу залишилася лише половина: я та мій друг Мишко. Плюс Андрій.

Отож, 16 червня 2010 року найкрутіша в світі команда вирушила покоряти Карпати (хребет Чорногори). Проїхавши ніч маршруткою з Луцька до Львова, потягом до Івано-Франківська і дизелем до села Кваси (наголос на останньому складі), ми проникли в самий епіцентр пригод.

День 1. Чого я туди поліз?

Пройшовши метрів зі сто, я вже зрозумів, що буде не легко. Наплічник чомусь сильно тиснув на плечі, груди і скрізь, куди можна. Дихати було тяжко, боліла спина, лізли наверх шпроти, які ми щойно з’їли, ноги повільно намокали.

Вилізши на першу величезну гору, висотою метра два, ми зустріли ще частину команди: Сашка і його брата Віталіка — хлопців із Хмельниччини. Об’єднавшись зусиллями, ми вирушили покоряти вершини.

Щоб не втомлювати деталями, я пропущу частину історії, а саме постійний підйом вгору, пронизливий вітер, дощ, болото, ріки поту, злих кавказьких вівчарок. Пройшовши пів дня, ми, на кінець-то, потрапили на першу нашу стоянку. Ось тоді я зумів по справжньому оцінити місце, де я знаходився. З усіх сторін нас оточували гори! Ви тільки уявіть, як це круто! Не чути жодного технічного звуку, лише шум вітру і гірських річок та дзенькіт дзвоників на шиях у овець, які пасуться десь внизу в долині.

Поставивши намети, ми відразу почали готувати їжу. Далися взнаки мої старі навички табірного та похідного життя. Якось само-собою я став відповідальним за розпалювання вогнища, Міша — за рубання дров, а Андрій — за приготування їжі. Забігаючи наперед скажу, що в цьому поході зі мною трапилися найнеприємніші для мене речі. Це постійно мокрі ноги та герпес на губі. Так от, саме вода в черевиках активно стимулювала мене розвести вогнище навіть із абсолютно мокрих дров. По ходу я пізнав істину: зовнішні труднощі — це не вороги, а рушійна сила прогресу.

День 2. Покорення гори Петрос або Не все так погано.

Перша ніч в горах показала, що наші з Мишком спальні мішки не зовсім готові адекватно сприйняти гірську понижену температуру повітря. Але теплі кофти та шкарпетки компенсували цю недостачу і ми досить непогано виспалися після виснажливого першого дня.

В горах я читав книгу Псалмів (це з Біблії). Псалом 61 дуже гарно порівнює Бога із скелею, яка захищає і рятує. Жоден вітер та ураган не страшні, коли ти ховаєшся за великою скелею. Відчути це можна лише в горах.

«Тільки Він моя скеля й спасіння моє, Він твердиня моя, тому не захитаюсь! У Бозі спасіння моє й моя слава, скеля сили моєї, моє пристановище в Бозі!» (Пс. 61:7,8)

Близько години 12-тої похід продовжився. Якось дивно, але вже і наплічник став набагато зручнішим, і ноги зовсім не боліли, і дихати було легше. Простіше говорячи, життя налагодилося. Тепер під час продовження мандрівки я почав помічати всю красу гір та полонин.

Підйом на Петрос виявився не таким страшним, як про нього розповідали. А от види з гори були навіть кращі, ніж очікувалося.

Для тих, хто не знає, скажу, що назва «Петрос» походить з грецької мови і в перекладі означає «Камінь». Є ще одне схоже слово — «Петра», що значить «Скеля». Одного разу Ісус Христос використав гру цих слів, щоб пояснити апостолам істину. Звертаючись до Петра (грецькою його звали Петрос), Ісус сказав: «Ти — камінь (петрос) і на цій скелі (петра) я побудую церкву живу». Під словом «Петра» Христос мав на увазі Самого Себе. Іншими словами це звучало так: «Я, Христос, — Скеля, Петра. Я буду фундаментом. А ти — Петро, Петрос, будеш одним із перших каменів, які покладуться на цей фундамент».

Пробувши на Петрі десь з пів години, ми побачили, як небо затягується чорними хмарами, і тому вирішили швидко спускатися. Якщо підйом виявився не дуже тяжким, то про спуск цього сказати не можна було. Дорога вниз була досить крутою. Ускладнював нашу дорогу вниз ще й дощ, який почався відразу, коли ми почали спускатися. Ми включили лічильники і почали рахувати кількість падінь у кожного на цій ділянці дороги. Тобто, було весело.

Як виявилося пізніше, десь стрибаючи по камінні чи ковзаючись по болоті я розтягнув ступню. Тому наступні дні походу для мене були ще екстремальнішими. Але враження це не зіпсувало.

Спустившись вниз, решту шляху ми йшли через ліс. Сильний дощ перечекали в будиночку екологів, який, до речі, досить непоганий для нічлігу. Потім був підйом в бік Говерли і стоянка перед цією вершиною.

В цей вечір вогнище розпалити нам не вдалося. Мокрі дрова горіти категорично не хотіли. Тому з того часу я завчасно їх висушував і брав із собою до наступної стоянки.

День 3. Справжній екстрім.

Через туман, який був і ввечері, і вранці, нам практично не вдалося розгледіти Говерлу і навколишні пейзажі. Але чекати не було коли і ми вирішили йти далі. Міша і Віталік не були ще ніколи на Говерлі, тому захотіли піднятися на вершину. А всі інші, давши їм фори пів години, пішли далі по обхідній стежці — траверсі. Зустрітися домовилися з іншого боку гори.

Поки ми йшли назустріч однин одному, почався дощ, який поступово почав переростати у невелику бурю. Видимість була практично нульова, дощ йшов горизонтально, сік так, що здавалося це був град або сніг.

Тому ми вже не йшли, а бігли по горах. Таким чином ми пролетіли вершин з п’ять-шість, поки, на кінець-то, вирвалися з бурі. Через біль в нозі я вже не міг рухатися дуже швидко, але відставити від інших просто не мав права, тому мовчки все терпів і разом з іншими йшов вперед.

На щастя, неначе їжачки, ми випірнули із туману і перед нам відкрилася краса хребта Чорногори. Просто захоплювало дух від всього побаченого. Гори, гори, гори. А також урвища, скелі, гірські озера і навіть справжній червневий сніг.

Закінчили ми цей день в класній долині на березі кришталево чистого холодного озера, в якому я, а потім і Віталік з Мишком, омили свої втомлені спітнілі тіла.

Поряд з нами на нічліг зупинилися молода пара з Польщі і група туристів із Закарпаття. Ось так дружно, інтернаціонально ми зустріли ніч і полинули у сновидіння.

День 4. Загублені і знайдені.

Пропускаючи деталі, на зразок пошуку гільз з першої світової та додатковий підйом на гору Піп Іван, перейду до основного. В кінці дня, коли ми вже були стомлені і з надією намагалися подолати останню вершину, Вухату Скелю, трапилося найцікавіше — ми заблукали. Навколо був досить густий туман. Стежок майже не було, місцями доводилося лізти прямо по чагарниках. Справа від нас була прірва, попереду скелі, а от стежка вниз на останню стоянку чомусь не з’являлася.

Пролізши через перешкоди добрий відрізок шляху, ми вперлися в скелю та чергове провалля за нею. Йти далі ми не могли, тому довелося повертатися назад. День йшов до заходу, а стежки видно все-одно не було.

Але милість Господа неймовірна. Якось, ніби само-собою, знайшлася та рятівна кам’яниста змійка вниз і ми почали довгоочікуваний спуск. Сил вже майже не було, а ми йшли і йшли. На цей раз ми побачили, окрім скель, чудовий водоспад і зачарований ліс. Принаймні, так він виглядав. Ніби казка вирвалася в реальність.

Ось і місце стоянки. Ось і дрова, гаряча їжа, сухі ноги і сон. Що ще треба людині для щастя.

День 5. Я їду додому!

Опис нашого повернення додому буде набагато швидшим, ніж в реальності. Насправді, нам потрібна була практично доба, щоб попасти в Луцьк. Ми їхали маршруткою, потім ще одною. В процесі, попрощалися із хлопцями з Хмельницького і далі вирушили самі. 

Не встигли на свій потяг. Сіли в Івано-Франківську на маршрутку до Львова. Знову не встигли на той самий потяг, який обігнали по дорозі. Так, як добиратися до Луцька не було чим (у Львів ми приїхали десь біля 23 години), то ми сіли на потяг, який їхав у найближчу точку — Здолбунів. Там знову перед носом поїхав наш потяг на Луцьк (вже не той, але теж такий рідний). Година очікування і дизель в напрямку дому. Вранці ми попрощалися і направилися міськими маршрутками кожен прямо в своє ліжко. Я вдома!!!

Епілог

Пройшло вже 2 місяці з того часу, як я побував у горах. Тепер я зрозумів: гори — це наркотик. Спробував раз — хотітимеш все життя. Як би було добре, щоб молоде покоління, замість того «лайна» в пляшках та шприцах, вибирали екстрім, свіже повітря та наплічник за спиною.

Принаймні, я чітко знаю, що мені потрібно дарувати на день народження. Приймаю будь-яке обладнання, якого в мене ще немає. Наперед дякую :).

Недавно подивився передачу "2 портфеля" на тему "Церква та сітьовий маркетинг". Щиро зрадів, що є ще в цьому світі чесні люди, які не бояться говорити правду про це явище.

Мене вже давно дістали "друзі", які з’являлися в моєму житті тоді, коли їм потрібно було щось мені "впулити" або щось через мене "штовхнути". Мене дістали ці примітивні назви із частинками "вей", "маркет" і т.п. Мабуть, недаремно їх називають "сітьовим", бо сіті ці організації намагаються накинути на всіх і вся.

З регулярністю раз в декілька місяців до мене підходять люди, які радяться щодо нових супер пропозицій роботи. І завжди це сітьовий маркетинг.

Не вдаючись детально в аналіз цього явища, можу сказати одну загальну характеристику всіх цих "сіток". Воно все побудовано на людських пожадливостях. Як нам рекламують черговий "вей" чи "маркет"? Як можливість розбагатіти і вирішити всі проблеми: в житті, в сім’ї, в служінні.

Згадав слова із Біблії: "А ті, хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в сітку, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що втручають людей на загладу й загибіль" (1 Тимофія 6:9).

Кумедно, але навіть Біблія використовує слово "сітка", коли говорить про небезпеку пожадливості до багатства. Просто говорячи (це не тлумачення, а моя власна інтерпритація цього тексту), хто хоче багатіти, той попадає в сітьовий маркетинг, який приводить його до загибелі:).

Навіть, якщо існує чесна та прозора фірма, яка діє методом сітьового маркетингу, то мотивація і їх послання до людей аморальні — задоволення пожадливостей.

Це моя думка. 

Господи, бережи мене від цих сіток!

П.С.

Писав цю замітку, не додивившись передачу до кінця. Виявилося, що ведучі використали цей самий текст з Біблії. В духовних людей думки однакові :) 

Чи то вже старість приходить, чи мудрість, але цього року спробував багато речей, які раніше або не пробував, або вже й забув про них через надмірну зайнятість. Одним із таких "давнозабутих" захоплень стала рибалка. Звісно, до професійного рівня мені ще далеко, але якось Бог дав, що без риби жодного разу не вертався. Пробував ловити, в основному, на поплавок і на пружину. Ловив маленьких карпиків, карася, плотву, густеру, верховоду. Гігантів не було, але екземпляри за долоню попадалися.

Хочу ще з друзями сходити на Сома на річку Стир (в Луцьку). Спробую. Надивився відео про ловлю різних річкових та озерних монстрів, то аж слина тече, так хочеться ще половити.

Стараюсь їздити на безкоштовні водойми (економія + інтерес). Нажаль, навколо Луцька їх залишилося дуже мало.

У п’ятницю вранці перейшов у вічність директор друкарні «Християнське життя» Віктор Васильович Товстенюк. Я був мало з ним знайомий, але це не завадило Віктору Васильовичу вплинути і на моє життя.

У 2003 році саме він запропонував створити якийсь буклет чи брошуру для молоді, на яку був готовий знайти кошти. Так народилася брошура «Правда про наркотики» (а далі і ціла серія таких брошур), яка тоді вийшла тиражем у 150 тисяч екземплярів.

Декілька років тому мені пощастило поїхати в Польщу разом із його сином Славіком для обміну досвідом. Саме під час цієї поїздки я взнав Віктора Васильовича не лише, як директора чи серйозного чоловіка. Я дізнався про нього як про християнина та батька. Захоплююча історія про шлях віри реальної людини, яка жила поруч.

А два роки тому, коли моя дружина тяжко захворіла, Віктор Васильович був одним із перших, хто намагався тоді нам допомогти.

Тому, в цей нелегкий для сім’ї час, хочу висловити співчуття від мене, моєї сім’ї та студії «ПравдаPRO». В такий час тяжко знайти потрібні слова для потіхи. Знаю лише одне — Бог лікує всі рани. Нехай Він потішить рідних. А Віктор Васильович вже там, де немає болю і сліз, де немає смутку і страждань. Нам ще боротись, а він вже досягнув.

{jcomments on} 

Пам’ятаю, ще за часів президентства Кучми у нас на Волині проходила акція протесту „Польща, покайся!”. Спричинена вона була вибаченням нашого Президента в тому, що українці винищували поляків. Звісно, це обурило багатьох українців, які з історії добре знають, що агресія проти українців була і з боку поляків. Не хочу вдаватися в історичні деталі або загострювати старі рани. Я взагалі не про це.

На днях в Польщі сталася трагедія. Розбився літак, в якому перебував Президент з дружиною та багато інших важливих персон: депутати, чиновники, журналісти, митці, священики. Це був шок для всіх. Втратити главу держави, ще й такого, який зробив багато доброго для своєї країни. Це тяжко, розумію.

В мене є друзі-поляки, які на днях від’їжджають до себе додому. Вони християни-місіонери. Коли сталася трагедія, я подзвонив до них, щоб висловити своє співчуття. І чоловік сказав мені цікаві слова: „Зараз в Польщі час для того, щоб говорити людям про Бога”.

Цікавий факт — біль та горе роблять людей чутливими до Христа. Мабуть, в цьому світі ми всі однакові: поляк, українець, американець чи китаєць. Коли добре — ми живемо лише для себе. Коли болить — звертаємось до Бога. Не знаю, добре це чи погане. Але є ситуація і її треба вирішувати. Допомогти, втішити, підтримати може лише Христос.

Коли трапляється біда, то люди схильні запитувати: „За які гріхи таке сталося?”. З подібним питанням учні підійшли до Ісуса, коли Понтій Пилат жорстоко придушив повстання в Галілеї. Христос дав просту і вичерпну відповідь: „Якщо не покаєтесь, то всі так загинете”.

Вчора біда була в Росії, США, Китаї, Гаїті, сьогодні — в Польщі, завтра — ще десь. Може і в Україні. А маленькі біди трапляються скрізь і повсякчас. Біль та горе — це постійні нагадування нам, що є Бог, вічність і відповідальність за особисті вчинки кожного.

Що зробимо ми, коли прийде біда: проклянемо Бога і весь світ чи повіримо і покаємося?

(Фото: © REUTERS/FORUM)

{jcomments on} 

Вчора зустрів старого друга. Як в тій старій рекламі. Навіть не одного, а двох. Обоє бухі. Один менше, інший більше. Святкують воскресіння Ісуса Христа. З тим, що менше бухий, я навіть встиг поговорити про смисл життя. Чи він щось зрозумів — не знаю? Лише надіюсь.

А сьогодні вранці бачив аварію. На рівній дорозі якийсь хлопець налетів на автівці прямо на дерево. Миттєва смерть. Чому так сталося, то можу лише здогадуватися. Чи швидкість перевищив, чи колесо лопнуло, чи серце, чи сп’яніння? Версій може бути багато. Та і яка різниця. Хлопця не вернути. Для нього свято закінчилося. Як і для його рідних.

Саме у Пасхальні дні міліція працює в підсиленому режимі. Наш християнський люд стає надто буйний і некерований, ще й схильний до правопорушень. Як той натовп, який кричав: "Розіпни!". Ось такі ми: в четвер-п’ятницю ходимо із сумними обличчями і не дай Бог хтось ковбаскою поласує, а в неділю-понеділок пускаємось у всі тяжкі.

І останнє. Кожен раз, як чую фразу: "Христос воскрес!", хочеться відповісти запитанням: "А ти в це віриш?". Чи кайф від цокання чарками, стукання яйками і поїдання пасочок геть затіняє зміст цього Великого Дня?

{jcomments on}