ПравдаPRO

Для чого потрібне журналістське розслідування?

У розумінні основної мети журналістського розслідування передбачається необхідність встановлення справжніх причин певних подій, процесів, ситуацій, виявлення таємних сторін розслідуваних явищ або розкриття порочного механізму скоєння злочину, викриття злочинців. Розслідування може проводитися з метою досягнення якогось політичного або економічного результату, наприклад, викриття діяльності екстремістської політичної організації, виявлення фактів зловживання посадою, зняття корупціонера з міністерської посади, позбавлення махінатора депутатського імунітету та передання його суду, повернення в країну награбованих капіталів і т.д. 

«Журналістське розслідування допомагає суспільству бути демократичним, оскільки має за функцію контроль за суспільними процесами та владою, висвітлення та виправлення порушень у суспільстві» [36].

Журналістське розслідування – жанр аналітичної публіцистики, мета якого виявити потаємні пружини гострих суспільних (економічних, політичних, соціальних, моральних, екологічних) проблем, справжні причини існування яких старанно приховуються від широкої громадськості владними, політичними та іншими впливовими колами. Факти, вчинки і поведінка людей, колізії, що виникають між ними, є складовими, на підставі яких журналіст вибудовує власну концепцію досліджуваного явища, його природи та умов існування [9].

Завдання журналістів, вважає французький теоретик сучасних мас-медіа Брюно Пфейфер, – допомогти глядачеві розібратися в складних явищах, які не мають простих пояснень, знайти нову, ще не відому інформацію, яка змушує побачити ситуацію під іншим кутом зору [12].

Як виникло журналістське розслідування?

Термін «журналістське розслідування» вперше з’явився у шістдесятих  роках минулого століття у період В’єтнамської війни. Через журналістські розслідування мільйони читачів одержали не лише достовірну інформацію про реальний перебіг подій у далекій південноазіатській країні, а й незаперечні докази злочинності американської вояччини [9, 10].

Журналістське розслідування «Уотергейська справа» сприяло тому, що американська журналістика стала розглядатися суспільством як один із найважливіших інструментів соціального контролю за діяльністю державних інститутів, як ефективний засіб проти поширення корупції. Фактично американська преса стала «четвертою владою» [12, 37].

Журналістські розслідування на вітчизняному телебаченні з’явилися після 1991 року, коли українські медіа стали вільними, а в країні почалася відносна свобода слова. Це був час виникнення окремих публікацій з журналістського розслідування, окремих епізодичних сюжетів на телебаченні, зокрема, програм Ольги Герасим’юк [2, 15].

З весни 2004 року виникає перша регулярна програма з класичним жанром журналістського розслідування – «Закрита зона». Резонансна «Закрита зона» за 2004 рік перевернула уявлення українців про тогочасну владу та те, якою може бути телепрограма, бо вперше за всю історію України відверто розказувала з екрану про корупцію в уряді. 

Сьогодні жанр журналістського розслідування представлений такими передачами:

«Правила життя» (СТБ) – соціально важливий проект призначений насамперед для захисту прав українського споживача. 

«Надзвичайні новини» (ICTV) – програма, що розповідає про всі надзвичайні події, які відбуваються в Україні та світі. Під прицілом резонансні злочини, ДТП, катастрофи, теракти. Передача – не просто констатує факти і перелік подій, а аналізує ситуації з позиції запобігання таким випадкам.

«Жди меня. Украина» – соціальна передача створена для тих, хто хоче знайти своїх друзів, рідних, коханих в Україні або за межами держави.

Передача «Речовий доказ» (НТН) – тижнева аналітична програма, яка продовжує і розвиває найбільш резонансні теми, порушені в інформаційних випусках передачі «Свідок».

До категорії соціальних розслідування можна зарахувати і пізнавальну передачу «Знак якості» (Інтер). Нікого не звинувачуючи, автори програми дають практичні поради, як підвищити якість власного життя. 

Послідовним є проект «Знак оклику» (ТВі), який на фоні закриття аналогічних проектів постійно тримає імідж. «Бо ніщо так не сприяє іміджу, як щотижневі гострі розмови про великі проблеми маленького українця, які одночасно є проблемами цілої України» [21].

Які бувають журналістські розслідування?

Журналістське розслідування як окремий жанр має свої підвиди. Різні дослідники по-різному визначають їх.

Автор книжки «Журналістське розслідування» Марина Шостак за формою авторської реалізації матеріалу поділяє журналістське розслідування на такі три своєрідні жанрові підвиди: розслідування-репортаж, розслідування-панораму й розслідування-статтю. Композиційно публіцистичний твір будується за схемою детективу: напружений сюжет, інтрига. Автор мовби проводить читача слідом за собою потаємними, часом ризикованими стежками розслідування здебільшого складних, гострих колізій, розкриваючи таким чином лабораторію своєї роботи [49].

Аналізуючи природу журналістського розслідування Жак Мурікан розрізняє такі його форми: розслідування навколо події; розслідування навколо пригод, тобто наближене до поліцейського; розслідування журнального типу, яке може базуватися «лише на схожості певних подій»; дослідницькі розслідування, за яких нерідко «робота відбувається» в атмосфері напруження, ворожості й дезінформації; розслідування-портрет, коли журналістові доводиться вивчати характер, вчинки, поведінку певної особистості; а також розслідування-документ або есе – це коли автор, витративши чимало часу і коштів на вивчення якоїсь проблеми, видає свій твір окремою книгою [30, 11].

На думку французького теоретика сучасних мас-медіа Брюно Пфейфера, оптимальні жанри журналістського розслідування – це розслідування на актуальні теми, об'єктом яких є в основному місцеві або регіональні події та розслідування на людські теми (про особу, про таємничі факти, зокрема кримінал, про роботу окремих установ тощо). Виходячи з того, що складні явища не мають простих пояснень, помітних неозброєним оком завдання журналістів, вважає він, допомогти глядачеві розібратися в них, знайти нову, ще не відому інформацію, яка змушує побачити ситуацію під іншим кутом зору [39].

Найбільш розповсюджені три жанри, які «правильно» відображають хід журналістського розслідування:

1) репортаж;

2) нарис чи фільм;

3) ток-шоу.

Репортаж – зйомка однієї чи кількох подій ніби в реальному часі; прицьому ви знаходитеся в центрі цих подій, є практично їх учасником і надаєте глядачу можливість відчути те, що відбувається, ніби в реальному часі. Так працюють кореспонденти «новинних» програм. Наприклад, програми: «Надзвичайні новини» на Інтері та «Погляд» на ОРТ.

Нарис чи фільм – твір великої (чи не дуже) форми, який дозволяє абстрагуватися від розповіді в реальному часі, звершити екскурс в минуле, прослідкувати долю персонажа чи хід подій, висвітлити глобальну проблему. Як приклад, можна назвати  програму «Професія репортер» на НТВ.

Ток-шоу – порівняно молодий для України жанр. Швидше таки шоу, ніж розслідування, але все ж має право на існування. Він поєднує в собі всі попередньо названі жанри. Наприклад, передача «Жди меня. Украина» на Інтері [12, 216].

Як проводити журналістське розслідування?

Творчий процес у журналістиці має свою специфіку. Вона полягає насамперед в актуальності й достовірності відображених у слові подій, обранні теми, яка б зацікавила якомога більше коло людей. Це безпосередньо стосується й журналістського розслідування [9, 68].

Тема. Практично будь-який журналістський матеріал розпочинається з інформаційної причини. Це можуть бути певні події та факти, про які всі знають, або конфіденційні відомості, які не відомі суспільству. 

Заслуговують уваги будь-які резонансні події та події, інформація про які надходить до редакції самопливом – через власних кореспондентів або інформаційні агентства. Такою подією може бути велика пожежа, вбивство або арешт відомої особи, кадрові зміни в органах влади. Сюди ж можна віднести, наприклад, конфлікти, що виникли на підприємствах між керівництвом та колективом або між власниками, або арбітражні процеси, де великі бізнес-структури судяться між собою або з владою [12, 114].

Побутує думка, що журналістського розслідування гідні лише теми, пов’язані з криміналом чи корупцією. Насправді ж теми з розслідувальним потенціалом не обмежуються кримінальними схемами. Репортер може дослідити, як працює (чи не працює) певна система, реконструювати складні події, вивчити цікаве та неординарне явище, відслідкувати долю якоїсь людини чи групи людей [44, 7].

Головним критерієм перспективи теми повинен бути суспільний резонанс, який вона може в майбутньому викликати. Чи викличе ця публікація інтерес суспільства до цієї теми, як воно зреагує і чи зреагує взагалі – на ці  запитання журналіст повинен сам собі відповісти. 

Підготовка і оцінка. Після оцінки рівню резонансності теми, необхідно підрахувати час реалізації і можливості виконання розслідування. Перед початком роботи необхідно оцінити, яким арсеналом засобів пошуку інформації ви володієте, як довго зможете займатися цією проблемою, чи реально виконати поставлене завдання, чи буде реципієнту цікаве розслідування на цю тему. Ще один фактор, який потребує попередньої оцінки, – ступінь ризику. Практично будь-яке серйозне розслідування має певний ризик. Тому оцінюючи ступінь ризику необхідно відразу придумувати методи її нейтралізації [44, 7].

Дуже важливо правильно визначити напрямок розслідування. Він поставить і запитання, на які будемо шукати відповідь. Він визначатиме і людей, із якими доведеться зустрітися, і документи, які варто вивчити. А також допоможе розпланувати наш час  [30, 19].

Робота з документами та джерелами інформації. Після оцінки перспективності теми потрібно поставити запитання, на які ми хочемо отримати відповідь в підсумку нашого розслідування і зазначити можливі джерела інформації.  

Збір і обробка матеріалів розслідування складається з трьох частин:

1. Збір інформації про об’єкт чи подію за відкритими джерелами.

2. Пошук об’єктивної інформації, яка зафіксована в різноманітних базах даних.

3. Безпосередня робота з джерелами інформації [12, 122].

Джерела інформації, які використовує будь-який журналіст, можна поділити на декілька категорій, наприклад:

1) живі чи неживі;

2) відкриті, частково відкриті і закриті (конфіденційні);

3) офіційні й неофіційні;

4) одноразові чи постійні  

Застосування тієї чи іншої класифікації документів допомагає журналістові більш чітко уявити собі можливості, умови отримання документів того чи іншого типу, особливості їх використання в журналістському розслідуванні  [124].

Після збору інформації, зазвичай, наступає етап осягнення – намагання пізнати, зрозуміти та вирішити суть проблеми. Найчастіше для реалізації цього етапу використовують три методи: спостереження, інтерв’ю та експеримент.

Метод спостереження ґрунтується на особистому пізнанні дійсності шляхом чуттєвого сприйняття. Об’єктом спостереження можуть бути і відносно прості, і суто складні суспільно-політичні, культурні, релігійні процеси, події, ситуації  [41, 107]. 

За часовою ознакою (кількістю затраченого часу) спостереження поділяються на короткочасні та довготривалі. Короткочасні використовуються при підготовці оперативних публікацій. У випадку, коли потрібно вивчити предмет детально, використовується довготривале спостереження. 

За приховуванням чи повідомленням журналістом своєї ролі спостерігача за певними феноменами, спостереження поділяються на відкриті та таємні. При відкритому спостереженні журналіст усвідомлено афішує роль спостерігача. Він заявляє навколишнім, хто він такий, пояснює свою мету, редакційне завдання і те, як він це буде виконувати.

При таємному спостереженні журналіст протягом певного часу (або ніколи) не повідомляє людям, за діями яких він спостерігає хто він такий, яку інформацію збирає та яка інформація його цікавить.

За ступенем участі журналіста в події, спостереження поділяють на включені та не включені. В першому випадку розвідувач стає, наприклад, членом релігійного угрупування, в другому – вивчає діяльність тієї ж секти, але зі сторони, не стаючи її учасником.

Багато відповідей на хвилюючі питання журналіст може отримати звертаючись до «носіїв» базової інформації – спеціалістів, політиків, державних діячів використовуючи для цієї мети найбільш поширений метод здобування інформації – інтерв’ю. 

Існують певні моменти, які повинен знати журналіст:

• журналіст повинен якомога більше про суб’єкта інформації;

• обов’язково необхідно попередньо скласти запитання, на які можуть бути дані цікаві відповіді;

• найкраще проводити інтерв’ю в особистій бесіді;

• будь-яке інтерв’ю повинно бути попередньо узгоджене;

• журналіст повинен добре запам’ятати прізвище, ім’я, професію,  звання, посаду суб’єкта інформації; 

• інтерв’ю необхідно розпочинати з налагодження психологічного контакту з «джерелом»;

• потрібно дати привід співрозмовнику поговорити про самого себе, це розрядить ситуацію;

• не задавати запитань відповіді на яких будуть «так», або «ні»;

• якщо співрозмовник не хоче відповідати на питання пере формулювати його через декілька хвилин;

• при неповній відповіді дати відчути співрозмовнику, що ви чекаєте відповіді;

• важкі запитання найкраще задавати наприкінці інтерв’ю;

• закінчивши розмову, потрібно поступово розпрощатися [41, 119].

Обов’язковою складовою для журналіста, який бере інтерв’ю, є здатність уважно слухати, реагувати на сказане, уміння припинити порожню балаканину [30].

Одним із найважливіших методів, які використовуються у журналістському розслідуванні, є експеримент. 

Експеримент дуже близький до включеного спостереження і іноді їх об’єднують. Однак, я вважаю, що експеримент можна назвати самостійним методом, тому що журналіст на сторінках видання чи в програмі не дуже афішує, в яких умовах і яким чином ним здобута інформація.  

Крім того, проводячи включене спостереження, журналіст входить в уже існуючу ситуацію і просто фіксує факти, які виникають під час її розвитку. А при проведенні експерименту, журналіст обов’язково створює штучну, самостійно продуману ситуацію і вже потім вивчає її, використовуючи в тому числі метод спостереження [41, 108].

Отримавши результат у спілкування з інформаторами, знайшовши необхідні документи та проаналізувавши дані, які знаходяться в інформаційних базах журналіст утворює довідку, в яку зводить воєдино усю систематизовану інформацію.

На основі довідки готується резюме, де описуються висновки, яких дійшов журналіст в результаті дослідження. 

Наступний обов’язковий крок – юридична експертиза. Без згоди кваліфікованого юриста конфліктна публікація не може йти в ефір або в друк. 

Коли юрист затвердив статтю, ваш прямий обов’язок – дати право на відповідь тим, чих інтересів ви торкнулися у матеріалі. Без цього журналістське розслідування не можна вважати завершеним  [12, 128].

Що дає журналістське розслідування?

У результаті проведеного і показаного розслідування досягається така важлива мета, як моральне виховання аудиторії, оскільки будь-яке розслідування містить в собі моральне узагальнення, що випливає із прикладів викриття будь-яких злочинів [9].

Журналістські розслідування стали не обмежуватися захистом інтересів окремих політичних сил, окремих соціальних, національних, етнічних і расових груп, окремих бізнес-груп, окремих релігійних громад. А дбати про загальний інтерес українського суспільства і кожного його індивіда – отримати вдосталь високоякісної інформації про те, що відбувається. Щоб людина змогла прийняти виважені, усвідомлені повсякденні рішення, незалежно від партійної, національної, етнічної приналежності, соціального статусу, достатку, місця мешкання, роду занять, віросповідання, статі тощо.

З моменту виникнення жанр журналістського розслідування перебуває на захисті інтересів суспільства, привертає загальну увагу до існуючих проблем, активізує процес мислення у глядача та допомагає вирішенню актуальних питань.

Автор — Юлія Притолюк